Пишу я знов, і знов для тебе...
Пишу рядки я про любов...
Пишу з душі, пишу від себе,
І повторяюсь знов і знов...

Уже й не знаю, що писати,
Усе написано давним-давно...
Та я пишу, і будуть всі читати,
Про те, що нам обом дано...

А що дано? Да так, нічого...
Пусті слова лиш, от і все...
А може і дано? Але, для чого?
Щоб потім й так забуть усе?

Забудеш ти, лиш я запам’ятаю,
Ту мить, коли гуляли ми удвох...
Та я ж тебе і так кохаю,
Любові нам хватило б на нас двох....

Та що любов? А де взаїмність?
Нема такої в тебе на душі...
А може ще появиться? На це надіюсь...
Що більш не будуть ці сумні вірші...

Що радість буде, щастя... та дарма...
Дарма надіюсь... краще вже не буде....
Дарма пишу оці вірші... дарма...
Твоє же серце їх забуде...

Забуде їх, забуде і мене...
Забуде все, рядки ці про любов...
Та з серця мого ти не витягнеш себе...
І я пишу, пишу я знов і знов...