Життя - хто скаже що це?
Життя - таке коротке лиш воно...
Життя - це тепле наше сонце,
Життя - таке як ми воно....

Від нас залежить, як прожити
Цей проміжок короткий на землі...
Все в руках, не треба так тужити
Про це життя, заховане в імлі...

Ти зрозумієш ще колись цю правду,
Відкриєш занавіси ти свого життя,
Та буде пізно вже... і правду
ти не забуть... бо це життя...

Життя - театр вічно плинний...
А ми актори всі у нім.....
І різні люди, без причини
Тай губляться в тумані тім...

На сцені ми по різні боки
І різні ролі граєм ми...
І не підеш ти проти долі,
Хоч долю пишем ми самі....

Я не скажу, що на душі обіда,
А на душі лиш просто пустота...
Можливо я її обідив лиш тим,
Що я ревную з непроста....

Та що поробиш, я такий,
І вже нічого не змінити...
Ревную сильно я її,
Бо лиш її не замінити...

Можливо це не до вподоби їй
І бісить це її немало....
Але скажу, скажу я їй
Я пережив уже чимало...

І втратити тебе не хочу,
Та лиш не чуєш ти мене,
Не розумієш чи не хочеш
Ти зрозуміть, що я люблю тебе....

Ти найдорожча у моїм житті,
Ти та, кого люблю безмежно...
Але яке займаю місце у житі,
В твоєм житті... Бо це так важно...

Чи я потрібний? Може й ні,
Можливо все... але я вірю
Що дорожиш, що я потрібний лиш тобі...
 Та вірю в це я... щиро вірю....
 

                Для тих, хто чекає....
Що таке любов? Незкаже це тобі ніхто,
І хоч багато будуть вам казати...
Казати будуть лишнє... і ніхто
Не скаже праду, лиш плекати...
Плекати треба нам любов свою,
І берегти кохання власне вічно...
І що там лине в сторону твою,
Повір, кохати треба вічно...
Кохання - це не статуси в контакті,
Кохання - це не так: "мутити з нею",
Кохання - це не в марній часу траті,
Кохання - це любити, бути завжди з нею...
А зараз марно люди називають
"Захоплення - це є кохання"...
Це не так... нехай чекають,
Бо час покаже - чи це кохання...
І ти знайдеш ще другу половинку,
Яку любити будеш вічно...
І ти знайдеш свою частинку,
Яка тебе любити буде вічно...

Сиджу я на парі тай думку гадаю
Чому не з тобою, чому не гуляю,
Чому ми не разом, чого так далеко
Розлетілись у даль... немов лелеки...

Голова забита лиш тими думками,
В яких ми разом проводимо час....
І велика даль між цими гудками
Що роздасть телефон, роздасть ще не раз...

Та серце як знає, що я за тобою
Сумую безмежно, кохана моя....
Не зроблю нічого вже я із собою,
Та віру вертає любов лиш твоя...

Але йдуть дні, дні довгої розлуки,
І я ревную сильно так тебе
До всіх... жахливі дні розлуки...
Боюсь одне, що втрачу я тебе....

Де цвітуть ромашки в полі,
Де дорога йде у даль...
Там зустрів я частку долі,
Там знайшов я рідний край...

Там знайшов тебе, своє кохання,
Там лине пісня в небеса,
І важка та доленька чекання,
Коли нас повінчають небеса?

Коли до тещі в гості ми поїдем,
Коли я руку тестеві пожму,
Коли до мами рідної приїдем,
І своїх рідних до груді прижму.

Благословення в них попросим ми
На нашу долю, на життя...
Колись були маленькими дітьми,
Та стали ми на власнеє життя.....

І перейдем батьківський ми поріг,
Підем в життя незнанними місцями,
І той рушник, батьківський оберіг
Нас проведе сімейними шляхами...

І знову сварки, знов обіди,
І знову провинився я....
І як усе оце терпіти
Усе терпіти їй... дурак я...

Та я люблю її, люблю!
Та настрій спортити я вмію...
Її люблю, люблю, люблю....
Та жити так як тре не вмію...

Пробач мене, пробач за все,
Що я зробив не так, як треба,
І не вини вже більш мене...
Тебе люблю! Нікого і не треба....

                                                                  Безсмертний той....
Безсмертний той, хто вміє жити,
Хто творить благії діла...
Уміє жити й не тужити,
Бо все пройде, це не біда...

Безсмертний той, хто любить сильно
Свою країну, свій народ,
І свою маму, тата і дівчину
Свою сім’ю... Безсмертний той народ...

Безсмертний той, хто довіряє
Своєму серцю, всій душі...
І половинці другій довіряє,
Для цього не потрібні ці вірші...

Безсмертний той, хто пробачає
Всі кривди й болі задані йому,
І ворогам хто так бажає
Не те, що вороги йому.....

Безсмертний той, хто має думку,
Свою, а не чужі думки...
Поети вмерли... вже не мають думку
Але за них лиш думи і думки...

Осінь... час дожджливий...

Повсюди грязь і хляпота....

І я весь день якийсь мінливий,

Душа пуста... Ех ляпота!

Таке прекрасне відчуття

Коли в душі твоїй спокійно,

Коли солодкий мед життя

Ти випиваєш як снодійне...

Ті люди пропадають в суєті

тих безкінечних справ...

А другі тонуть і пустоті

Свого життя... як ти не прав!

Не прав ти про життя моє,

Нічо не знаєш, а вже судиш.

Не прав... дивися на життя своє,

А то про себе геть забудеш...

Загубиш ти себе в імлі,

і імлі безмарного чекання.

І вже не ті, уже не ті

Мої рядки, не про страждання....

Хоча є капелька гірка,

Та лиш від того, що далеко

Любов моя, коханая моя,

А ти лети, як та лелеко...

Спочатку ти мене вбивала,

Труїла душеньку мою,

І кров мою ти випивала,

Тож загубила доленьку свою...

А я щасливий, я щасливий,

Бо я знайшов її одну,

Одну кохану, не зрадливий

Той сон, де я її люблю...

Забудь про мене, більш не згадуй,

Бо вже назад не повернуть...

І вже бажання не загадуй,

Бо вже разом нам більш не буть...

У мене сонце є кохане,

Прекрасна дівчина моя...

Її люблю! І не розтане 

лиш вічна та любов моя! 

У снах тебе я бачу,
В думках моїх постійно ти....
Незнаю я, коли побачу
свою кохану... лише ти...

Лише для тебе я живу,
І лише ти розвеселити можеш...
Багато ще я напишу,
Зарадити цьому ніхто не зможе...

Як ти без мене я не знаю,
Можливо весело тобі....
Можливо все, та я то знаю
Що я потрібний лиш тобі....

Мама люба, що ж поробиш,
Вона єство моє, життя моє....
Нічо зробити вже не зможеш,
Лиш з нею зв’язане життя моє...

Тобі ж вона також і до вподоби,
Хоч трішечки молодшая вона...
Та ще роки... лиш не до вподоби
Мені, що не зі мной живе вона...

Я знаю, рано ще для того
Щоби з’єднати долі нам свої,
Та вам скажу, готовий я до того,
Щоби сказати їй усі думки мої...

Сказати їй - "моя ти рідна,
Люблю тебе я більше всіх...
І хоч моя та доленька та бідна
та всеодно - усе не сміх...."

Хай різне думають там люди,
Але кохання не згубить...
Хай різне кажуть тії люди,
Життя то мимо не промчить...

Цей вірш написаний не мною,
Цей вірш так пише вся душа моя...
Я так скучаю за тобою,
Ну де ти, де ти доленько моя....

І знову дощ, і знову непогода...
Сумне становище моє...
Коли настане час? коли погода
Проллється на життя моє...

Вона далеко... так погано
І гірко на моїй душі....
І все було б не так погано,
Та знов сумні мої вірші....

Що робить там, з ким веселиться,
Чи може вже не любить так мене?
А я люблю... і зажуриться
душа моя... люблю тебе....

Заради тебе хоч на все,
Забив на на п’янство і гулянки....
Пролила світло у життя моє,
Ти так проста, не як панянки...

Але між нами кілометри,
І сум в мені живе давно...
Пройдуть, залишаться лиш метри,
Бо я не бачив вже тебе давно...

О так прекрасний день сьогодні,
І хоч дощить, та всеодно
Тебе побачу я сьогодні
Тебе обніму я сьогодні
Бо ти моя, і ми одно!

                                    Молитва

Дощ... і гразь повсюди,

Вода, що падає з небес...

Дощ... і чути всюди

Молитву, що лине до небес...

Молю я Боже за людей,

Близьких людей, які хворіють...

Молю я Боже за людей....

Подай здоров’я... не хворіють...

Нехай хворіти буду я,

Нехай лише здорові будуть

сестра моя, коханая моя

І про молитву не забудуть...

Нехай несуть здоров’я всім

Оці слова, оце молитва

Люблю я їх, скажу я всім...

За них молюсь.... за них молитва....

Гріховна наша доленька народна,
Гріховні й ми, не маємо душі....
Й не лине більше пісенька народна
Не лине щирий український сміх!

Повсюди чути мову нам чужую,
Усе не наше, все чуже!
І гірко нам за доленьку такую,
Пропали ми... не наше, а чуже...

Давно історія забута,
І переробленна на лад чужий...
І воля кровію здобута забута!
Чужий і ти... і ти чужий...

О нене рідна! Земленько моя!
Тримайся, ми з тобою!
В руках цих наших доля та твоя,
Що гине! Разом і зі мною...

Боріться люди! В нас вона одна!
Одна в нас доля, горе і страждання!
Одна країна в нас, одна!
Роки страждання і чекання....

Чого начхати вам на неї,
На свою долю, на людей,
Які за неї, лиш за неї
Вмирали... немає тих людей...

О Боже наш! Молю Тебе!
Ти збережи її як рідну душу...
Народе наш! Прошу тебе!
Ввідай життя... як я віддати мушу...

Йдуть дні,  неділі, місяці,
Йде час непізнаних моментів....
Жду дні красиві, місяці,
Роки життя... моментів....

Коли ми будемо разом,
Навіки двоє ми з  тобою...
І так нам хороше обом,
Життя - це казка... Лиш з тобою!

Але роки ще в переді,
Роки чекання і страждання
Роки нещасного кохання
Роки щасливого кохання!
Роки чекання... лиш чекання...

Весь день лиш думаю про тебе,
Весь день блукаєш по моїх думках,
І ці вірші для тебе і про тебе...
Вірші... Думки в словах...

Ти так далеко! Що ж поробиш?
Таке життя і доля в нас така...
Люблю тебе! нічого не поробиш...
Ти в мене лиш одна така!

Я дякую її батькам
За їхню дочку, за кровинку.
Я дякую її батькам
За моє сонце, за перлинку.

Уклін вам низько до землі,
За все, що ви робили,
Оберігали і любили...
Уклін вам низько до землі.

І не виніть її за те,
Що з дому часто так втікає.
А лиш виніть, виніть мене,
Бо лиш зі мной вона гуляє.

Люблю її, повірте ви,
Вона для мене - найрідніша.
нема такої на землі
Повірте ви! Найкрасивіша...

І цілий тиждень ... лиш чекання...
І цілі дні суцільна пустота....
Не вистачає так кохання....
І день у день лиш суєта....

Сьогодні день, коли побачу
Кохану дівчину свою...
Її обніму і пробачу
Її за все... її люблю...

Люблю її я сильно-сильно,
Як любить матір те своє диття....
І бережу любов я пильно-пильно,
Моя ти серце забрала....

Пройшов лиш тиждень.... це так мало...
Іще багато треба пережить...
Випробувань ще буде, ой не мало,
Переживем, не вийде розлучить....

Зажурилась Україна, голову схилила,
І про славу забутую нагадать хотіла.....
Про часи, де панували і слава і воля,
Де була щасливою тая наша доля....
Козаки там проживали, Богові служили,
Україну захищали й ворогів гонили....
Та Хмельницький, славний воїн витягнув з руїни,
Відродилась Україна, піднялись руїни!
У вогні міста горіли, села пропадали..
Та не вбити українців, падали й вставали
В бій вступали і стояли!!!
Не діждали козаченьки, так і повмирали....
Пройшли роки, пройшли століття
І знову розгорілася війна!
Війна! За долю помоліться!
Бо це війна війна, страшна війна!
Повів Бандера нас до бою
Та проти всіх, да проти всіх....
Вмирали ми на полі бою,
І не змовкав ворожий сміх!
І брат на брата йшов... Бувало
Що вся сім’я - то вороги....
Дитя батьківське тих батьків вбивало!
Іх посварили вороги.....
Хоч волю нам здобути не вдалося,
Але боролись до кінця...
Багато пережить нам довелося,
Пройшли ми це.... дійшли ми до кінця....
А зараз плаче Україна,
Скажіть мені чому сумна?
Бо знов країна - то руїна!
І зосталась вона одна....
Нема пітримки між народу,
Немає більше тих людей,
які готові за свободу
Піти у бій! нема людей....
Хоч вільна наша Україна,
Але живемо як колись...
Бідує наша любая країна!
І просе нас молись! молись...
Свобода слова - не свобода,
А лиш там запис, от і все...
Репресії одні... яка свобода!?
Вбивають нас, усіх й усе....
Нема країни, і не буде
Якщо при владі будуть ті,
Що продають, як ті Іюди
свою країну... нищать ті....
І хоч пройшли часи репресій,
І хоч гуманні трохи ми,
Та не про все лиш пишуть в пресі,
А все гуляє між людьми....
В віршах висловлюю зневагу
до тих, хто ставить вище всіх себе...
В віршах висловлюю повагу
до тих, хто не жалів в війні себе!!!