Моя поема))) читати багато) тож не лінуйтеся, і прочитайте до кінця) 
***
Поїхав син на захист України,
А в мами сльози на очах….
Вертайсь живим! Вертайся сину!
Тримала боженьку в руках…
Тримай ікону, сину мій єдиний,
Хай береже тебе Господь….
І мати плаче… Боже наш Всесильний!
Ти збережи його від злих негод…
Дівчина плаче… «милий мій, коханий,
Не йди! Прошу тебе, не йди!..»
Та хлопець був той невблаганний,
«Я йду на захист від орди…
Не плач матусю, я вернусь до тебе,
І розкажу, як важко нам було…
І як хотів вернутися до тебе,
Сказати тихо – лихо вже пройшло…
І ти дівчино, забери ті сльози,
Хай очі будуть ясні, як зоря…
Пройду я все, і град і грози,
Перепливу всі ріки і моря…
Ти лиш чекай, моя кохана,
Не забувай мене, прошу…
І я прийду до тебе рано-рано,
Скажу на вушко, я тебе люблю…»

Пішов солдат, пішов він воювати,
Пішов він захищати рідний край….
Бо знав юнак: «Не можна продавати
Землі, яка для тебе просто рай…»
Іде війна… І гинуть в ній солдати,
Та сина береже батьківський оберіг…
«Я ще живий! Так хочу написати
Про все побачене, про все, що так беріг…»

Чекає мати звісточки від сина,
На голові блистить вже сивина…
«Та що з тобою? Де моя дитина!?»
І б’є у груди… «це моя вина…
Навіщо відпустила так далеко?
Ну а тепер хоч вовком вий!
А ти лети, лети моя лелеко!
І розкажи, чи ще живий…»

Нарешті лист… «Так довго я чекала,
І тремтячи тримаю у руках….
З сльозами на очах його читала…
І чула біль в отих словах…»

«Все добре мамо, я живий, здоровий,
Хоч страшно тут, бо це війна…
Сьогодні обстріл був… Та я готовий
Вас захищати до кінця…
Ми сидимо в окопах дуже довго,
Нас поливають з «градів» вороги…
І про одне лиш молим Бога,
Щоб ми життя дарма не віддали…
І чути постріл, залп гармати,
І знову ворог йде на штурм…
Ми стоїмо, нас не здолати!
І кличуть в бій ці звуки сурм…
Відбили штурм… знесиленні борнею
Із поля бою забираємо братів…
Бо це війна… а зовсім поруч з нею
Крокує смерть, як спогад цих віків…
Загинув друг, що поруч був зі мною,
Що рятував мене не раз…
Гранату він накрив собою,
І врятував від смерті нас…
Скажи матусю, що це за війна?
За що вмирати хлопцю-патріоту?
За владу? Це все їх винна…
На їх руках св’ятая кров народу!
За що вмирали наші побратими?
Щоб просто так віддати їм Донбас?
Чому не жаль отих синів країни,
Що віддали життя за нас?
І ці питання знову пролунають,
Та відповідь ми не почуєм, ні….
І знову в бій нас вибухи гукають,
А ми лиш мовим «Ні війні!»….»

І ллються сльози з маминих очей,
Та горда тим, що має сина…
І молиться за тих людей,
Для кого дім вже гробовина…

Пройшов вже час… вернувся син додому,
Зберіг його батьківський оберіг…
Молюсь за тих, хто не вернувсь додому…
Життя віддав, та честь свою зберіг…
І не сказав солдат дівчині,
Що повернувся вже додом…
Хотів сюрприз зробить... та нині
В житті його серйозний перелом…
Весілля в неї… друзі так сказали…
Не дочекалась хлопця із війни…
Пацан той зблід, а друзі розказали,
Що зразу іншого знайшла… уви…
Уви не ти гуляєш з нею,
І під вінець ведеш не ти…
І лиш так мріяв, що ріднею
Ви станете із нею назавжди….
Солдат затих, і випив пива…
В солдата сльози на очах…
І не чекає більше дива,
Лиш смуток видно у сльозах….
«Ну що ви друзі, так і буде,
Бажаю щастя їй в житті…
І хай душа моя забуде,
Немов усе було у сні…»
І не сказавши більш нічого
Він став за столу і пішов у двір…
Де тихо плакав… «Що зробив такого?
І як дівчатам після зради вір…»
Сидів і думав… і не бачив
Що день пройшов і наступила ніч…
За зраду вже її пробачив,
Та лиш горить душа мов піч…
А зранку йшов у гості він до друга,
Ну а на зустріч йде вона…
І наганяє знов на хлопця туга…
І випити так хочеться вина…

Вона підходить, дивиться у очі…
«Пробач – так тихо мовила вона…
Та я чекала, плакала щоночі,
А на душі моїй була війна…
Так довго не могла чекати,
Не знала де ти, чи живий…
Та не могла надію я плекати!
Хоч і бери мене та бий…
Тебе кохала, чесно, я кохала…
І мріяла про спільне майбуття…
Тебе чекала, чесно, я чекала…
Але змінилося моє життя…
Зустріла іншого… і все змінилось…
Пробач, та покохала я його…
І я не знаю, що зі мной зробилось,
Він вкрав частинку серця мойого…
Із ним забула я про тебе,
Знайшла я щастя, радість і любов…
Пробач мене… мене за себе…
Пробач що біль приношу знов і знов…»
Стоїть солдат, не знає що сказати,
А серце рветься із грудей…
«Могла б мені і написати,
А не ховати між людьми…
А я то думав, ти чекаєш…
Вже рвався з армії додом…
Спішив до тебе! Ти ж не знаєш
Який для мене це облом…»
Не міг пацан дивитися на неї,
Бо з середини рвалася душа…
Життя готовий був віддать за неї,
Та вже любов його лиша…
«Іди від мене, ти моя кохана,
Бо біль так сильно серце розрива…
Тебе пробачив, та жива ще рана
Яку як ніж у спину завдала…»

І не сказавши більш нічого
Пішов до друга, й розповів
Як він чекав, не віщував лихого,
І як її він тільки що зустрів…
І випили із другом пива,
І той сказав такі прості слова:
«Ти не чекай на світі дива,
Ти сам твори свої дива!
Життя одне, не треба сумувати,
Радій, що ти живий додом прийшов!
Своє кохання зможеш відшукати,
Знайдеш ти щастя, ти до нього йшов!
Ми всі з тобою брате, не по крові,
Та ти наш брат, навіки і віки.
І руку у біді подати всі готові,
Лиш не пускай своєї ти руки…
Ну а вона? Вона того не варта,
Є ще багато інших на землі…
І не відкрито ще тобі всі карти,
Життя твоє заховане в імлі…»
Ще довго друзі говорили,
Багато слів почула тиха ніч,
І ці слова багато що змінили,
Бо дружба – найцінніша в світі річ…
Вертався радий він додому,
Бо має вірних друзів і подруг.
І знав, як упаде до долу,
То підійме його лиш друг…

А вдома мати стіл вже накриває,
Ну а душа кричить «Радій!»
Та все це марно, бо вона не знає,
Що син надумав знову йти у бій…
Накритий стіл, а мама так радіє,
Що за столом зібралась вся сім’я…
І бачить син, нічого він не вдіє,
Та мовить тихо «Наша там земля…
Ти знаєш мамо? Ну не можу я сидіти,
Сидіти пити пиво і вино…
Я маю йти, я маю це зробити,
Бо кличе бій мене давно…
Земля там наша, чуєш мамо?
Не всі там бидло і козли!
Там є нормальні люди, мамо!
З біди їх треба нам спасти…
Та суть не в тому, нене рідна,
Образа заганя мене туди…
Та лиш життя такого ти не гідна,
Я повернуся ще сюди…»
А мама голову схилила,
І плаче з радості й біди…
Бо виріс син, вона це зрозуміла,
Та лиш не йшов би він туди…
Зібрався хлопець йти в воєнкомат,
Проситися назад в те пекло….
Чекав його там вірний автомат,
Бо щастя й так його вже смеркло…
«А там мої брати-солдати,
Які готові йти зі мною в бій.
І волю їхню в них вже не забрати,
Хоч ворогів багато, наче рій…
Як попаду в біду – прийдуть спасати,
Ну а загину – тіло віднесуть…
За них не жаль мені вмирати,
Ми брат за брата – в цьому суть…
Не плач сім’я, не плачте батьку,
Не треба лити сльози ці гіркі…
Я маю вдачу, вдачу хвацьку,
Живим вернусь, ці дні швидкі…»

І знову в потяг сів хлопчина,
І він повіз його на Схід…
Туди, де може він спочине,
Де чути танка тихий хід…
Де засвистять у небі кулі,
Де вистріл «Смерчу» нищить все кругом.
Де наші хлопці їм покажуть дулі,
Де йдуть у бій, у смертний бій гуртом!
Де воля наша вище понад всього,
Де слава наша лине крізь роки,
Де йдуть з життя, задля життя нового,
Де буде мир, навіки і віки!
Де вояки воюють за свободу,
Де честь солдата – це його життя,
Де йдуть у бій, неначе на роботу,
Де вже не чути стогін і ниття!
Де дух козацький, дух борців за волю,
Де предки дивляться на нас з небес.
Де вояки собі же пишуть долю,
Де йдуть у бій, зі зброєю чи без!

Холоне кров у жилах у солдата,
Адреналін наповнює ту кров.
І тремтячи тримає автомата,
Руїни міст він бачить знов….
І бачить він зруйновані будинки.
Розбомблений міський аеропорт…
Останнє полум’я маленької жаринки,
І як кружля ворожий зонд…
Це «Бреська крепость» той аеропорт,
Чотири місяці тримаються солдати.
Артобстріл терпить знов і знов,
Йдуть бойовики їх знову штурмувати.
І Іловацьк, розбомблений терором,
Дебальцево і Щастя теж…
І Маріуполь, що захищений «Азовом»,
І смерті тут немає меж!
Вони стоять, і брат за брата,
І спину тут прикриє друг тобі…
Бо це вкраїнці, а не їхня вата,
Яка знайде спочинок тут собі!
І знав солдат, що влада в нас ганебна,
І що надії для народу не дає.
Це не АТО, а це війна запекла,
А влада все за гроші продає.
Ідуть війська росії на Вкраїну,
А проти них стоїть лиш патріот.
Він не допустить тут руїну,
І москалям закриє рот.

І в пекло те попав солдат,
І твердо він стоїть за волю.
І не кричить на них комбат,
Бо знає він – стоять за долю…
За долю власного народу,
За долю власної сім’ї.
Бо ми – козацького всі роду,
Бо ми – вкраїнськії сини.

Ішли листи із армії додому,
У них писав всю правду син.
Про те, як падали додолу,
І як були усі без сил…
Та посивіла мати дуже сильно,
І зморшки вкрили все її лице…
Читає лист вона так пильно,
І бачить в них, як син росте…
Він вже дорослий, хоч і юний,
А мислить так, немов старець….
Війна змінила його юність,
Та мукам скоро вже кінець…

Бо проведуть ротацію вже скоро,
І він вернеться у свій рідній дім.
Він вистояв, і захистивши долю
Здобув затишок й мир у нім…
Та буде лиш він пам’ятати
Про «кіборгів», що полягли в бою.
Життя готові задля нас віддати,
Щоб ми усі жили в раю…
Рабів до раю не пускають,
Та наш народ хіба раби?
За волю нашу там вони вмирають,
Та людям це хоч і кажи….

І ось нарешті шлях веде додому,
І рідний край зустріне у сльозах…
Та чує він ту тихую розмову
Що шепче гай: «Усе в твоїх руках»…
Незвично так, тут тихо і спокійно,
І люди всі живуть своїм життям.
Життя буя так плавно і помірно,
Не те що там, що не назвеш життям…
І чує він як жінка вслід шепоче:
«Дивись дитя, вернувся він живий…
Це наш герой, і жити він тут хоче,
Бо це його земля… ти теж на ній живи…»
Вже видно хатку, у якій родився,
І рідний сад, якого сам ростив…
Солдат так пильно на усе дивився,
І згадував як вперше полюбив…
Зайшов у двір до рідної оселі,
О як давно він тут уже не був!
Згадав дитинство, ті роки веселі,
Те щастя й радість, про яке забув…
Почув він запах маминого хліба,
Відчув як тепло стало на душі…
Згадав повчання свого діда Гліба,
І вже забуті ним вірші…

Та ось за що на Сході воювали,
За цей прекрасний, тихий світ…
Не бачуть ті, яких ми поховали,
Як квітне нації прекрасний цвіт.
І бачить він, як тут усе змінилось,
І люди всі немов одна сім’я.
Усі разом, та не змирились
Лиш з тим, що досі йде війна.
Всі встали в бій, немов одна родина,
Усі задіяні в безглуздій цій війні.
Та скаже вам тут навіть і дитина,
Що вільні ми! Що не раби! О ні!
Не байдуже для них життя солдата,
Бо для людей герой він, оберіг…
І кожний день у них, і кожна дата
В молитві вірній, щоб Господь зберіг…
Хай збереже коханого хлопчину,
Хай збереже він батька для сім’ї,
Хай збереже від горя і дружину
І хай вернеться син її з війни.
Душа і серце в хлопця забуяли,
За свою землю і за свій нарід.
І гордий він – з неволі всі повстали
І не зганьбиться більше його рід.

Отак стояв і милувався краєм,
Де все цвіте, де не було війни.
Де рідний край назве своїм же раєм,
Де виріс він і де живуть батьки.
Там ліс, де він любив гуляти,
Де він гуляв із друзями завжди…
А там пустир, де мріяв збудувати
Для себе дім, і жити без біди.

І вийшла мати сина зустрічати,
Вже сива зовсім, хоч і не стара….
Прийшли і друзі хлопа привітати,
А з ними дівчина одна…

Ішли роки… знайшов свою кохану,
І збудував собі він дім…
І має діточок жаданих,
Живуть у мирі всі у нім….
І мати з батьком внукам так радіють,
Складають дяку Богові за них.
Радіти миру вже вони уміють,
І пам’ять про солдатів тих простих…