Життя моє, моя ти половинка,

Ти сонце, що світить мені кожен день,

Ти серця мого велика частина,

Ти мій порятунок, в похмурий цей день....

Думки про тебе лиш в мені,

І снися ти мені щоночі,

І все життя моє в тобі....

Люблю твої я карі очі...

Люблю тебе, за те, що ти 

Своїм коханням грієш душу...

За те що ти в моїм житті...

 Віддав би все.... віддав би душу

За те, щоб ми були разом,

на все життя... не розтавались....

І щоб жилося нам обом

усе життя.... не розлучались....

Незалежа країна - моя Україна,
Незалежні і ми - її козаки!
Тоді скажіть, за що країна
Да та страждає? Де ті вояки?
Де ті, що тут  стояли до загину?
Де ті, що волю нам дали?
Вони за неньку-Україну,
Навіки в землю полягли...
Ми знищуєм оцю перлину,
Яка дарила нам життя....
Ми знищуєм свою країну...
Своїх людей... Своє життя...
Ви так схотіли - ваше право
Кого до влади допускать....
Але не ваше теє право
Що землю власну продавать!
Ви зрадники! Як той Іуда
За тридцять срібняків здали
Свою країну... Та немає чуда....
І свою волю продали....
Не ті часи... минуле не вернути,
І не вернути тих людей,
Що згинули... та не забути
Їх світлий розум сповнених ідей!
І москалів все більше поміж нами,
До влади вже добралися вони....
Вбивають славу, Україну! ну а вами
Лиш граються, як із маленькими дітьми....
І хоч країна незалежна
І хоч живуть в них козаки
Та їх так мало.... незалежних...
І повмирали тії вояки

НЕ сваріться з друзями, ніколи,
Бо сварка до добра не призведе....
Неможу жити, знаючи відколи
образив я їх... і дорога більше не веде....

Більш не веде туди, де часто бачив
Їх усмішки, їх очі й доброту...
В найкращих друзях я не бачив
Що довіряли і мені вони... і в ту

І в ту хвилину розумієш,
Що загубив назавжди їх....
І їх вернути не зумієш.....
довіра зникла... зникла в них....

Пробачте друзі ви мене!
я не хотів, щоб так все вийшло....
Пробачте друзі ви мене!
Спростіть за все. За те, що вийшло....

Я знаю... і прочитаєте ви це,
Та слів незрозумієте ніколи....
Для вас закинув я слівце....
Більш не побачите... ніколи...

Страшно жити так мені,
у цьому світі сподівання,
У цьому світі зради і брехні,
У цьому світі марного чекання.......

Забуть минуле я не можу,
І згадую усе я кожний раз....
І пережити це я точно зможу
І пережити знову... раз у раз.....

Багато сказано в віршах...
Багато сказано в молитвах....
Багато сказано в піснях....
І просто сказаного... молитва....

Молю я Боже за життя
й здоров’я тих, кого люблю я....
Молю я Боже за життя
своє життя! бо сил немаю....

Пробачте всі, кого образив,
Пробачте всі, кому не догодив,
Пробачте всі... і я пробачив
образи всі... усім, кого любив....

Да я зрадник! це я знаю....
Та що ж іще мені робить...
У п’янках я і так зникаю,
І вже не можу більше пить!

Вона мене кохає... Ви так різні...
І хоч любив тебе я так
Що різні ці погрози грізні
Сприймав як жарт... хіба не так?

Із мене випила всю кров,
Мене так намагалася послати...
І лиш та сука, та любов
Мене тримала... та, начхати....

І мильні ці вірші мабудь
Не напишу уже ніколи...
І серце просить: ти забуть,
Забуть її! Ти знаєш же відколи

Розбила серце наче скло,
кришталь розсипався миттєво;
Хоча для тебе в нас нічого не було,
Та я любив, і це життєво...

І вчора випив я вина
Щоб вгамувати бідну душу....
Не знаю, в чом моя винна?
Та пам’ятать тебе я мушу....

Сама сказала "Друзі", от і все...
Навіщо ти мене вбиваєш?
І ці дзвінки щоб нагадать усе...
А ти ж мене і не кохаєш.....

І я піду з життя твого, піду...
У світ незнаними шляхами...
Піду у забуття... таки піду
У другий світ, тернистими шляхами.....

Вже рідше й рідше я пишу вірші....
Вже задовбався я так жити....
Усе не так в моїй душі....
Та починаю я вже пити...

Коли я п’яний - я людина....
Яка без маски скаже все....
І хоч яка гірка краплина
Але це правда... так усе...

В той час її я забуваю,
І весь прчинений той біль...
В той час одне лиш пам’ятаю,
Життя мої гірке як сіль...

Вже й про любов писати перестав,
І вже не ті вірші, не про кохання....
А ті вірші, що я писав
Спалив би я.... і це страждання...

І кожна сварка - я знов п’яний,
Щоб не заплакати мені....
І кожна сварка - знову п’яний.....
А що ж іще робить мені???

Я так бажаю, щоб прожити
З тобою все своє життя,
І так нам жити й не тужити
Щоб не було цього ниття...

І перший крок роблю до тебе,
І сили я знайду в собі,
Бо вже й не раз кажу до себе -
Коли скажу я ці слова тобі?

Ти - моє сонце в непогоду,
Ти - найпрекрасніше створіння,
Ти та, кого люблю я... й не по ходу,
А точно знаю, ти - моє моління....

На мою думку, вже разом повинні бути,
Тому мені кортить сказать,
Що я тебе не зможу більш забути,
Що я люблю тебе! Й не зможу не кохать....

Будь дівчиною моєю - тебе я попрошу,
Будь тею, з ким я рядом хочу бути,
Будь ти моєю, я прошу тебе, прошу!
І не забуть оце... не зможу я забуть.....

Ти не страждай моя сестричко,
Життя й без цього й так сумне,
І не пускай сльозу на своє личко,
Воно таке прекрасне і ясне...

Все буде добре, поруч я з тобою,
І всі твої найкращі друзі теж....
І залишайся ти сама собою,
І подиву твого не буде меж...

Життя коротке, ти радій, всміхайся,
І ті думки дурні ти позабудь...
І на життя своє звичайно що не лайся,
Настане час... Цього ти не забудь...

І прийде час, як все в житті настане,
Кохання й щастя ще знайде тебе,
І змінювати життя тебе вже більш не стане,
Лиш ти сама не змінюй більш себе...

Усе владнається, повір моїм словам,
Не зря ж цей вірш я написав для тебе...
І не кінець таким моїм віршам,
Ще напишу багато їх для тебе... і про тебе...

Нез’ясувати цих стосунків нам ніколи,
Ніби не друзі, но і не пара ми,
Непам’ятаю навіть це відколи
Її я помічаю між людьми...

Її люблю... Вона - незнаю,
Та взнати так мені кортить
Чи послана із небокраю...
Бо я не зможу так життя прожить....

Чого влюбився я в оту, яка мене і не кохає,
Чого до неї я дзвоню, як розмовляти не бажає,
Чого ж до неї я іду, ну а вона лише тікає,
Чого її я так люблю? І поруч вже її немає...

Десь там гуляє, я ж не знаю з ким,
Та і сама нічого не розкаже...
А може ти гуляєш з ним?
Та хто ж мені ту правду скаже....

Під зливом куль стояли до кінця
Під гул гармат вони вмирали
У бій кидали навіть і "мерця"
І оборону їхню не зламали...
10 липня 1651 рік,
Ця дата нам близька до болю
і між цих сіл, та сотня вояків
Що так боролася за волю
і славу славних козаків
Вмирали... вмирала воля наша, доля.....
Та лиш не вбити їх ніколи,
отих богунців-козаків
Що прикривали армію, відколи
їх зрадили багато вояків....
Татари вправно відступали
Бо шкури їх продажними були,
А ті поляки наступали, вбивали!
Та наших взяти не змогли....
І цей редут лиш свідок тих подій,
І поле це полите кров’’ю,
І в долі нашій цій гіркій
Немає більшого вже болю...
А шляхта думи тай гадала
що вже кінець оцій війні...
Що виграла! та невгадала,
Бо не кінець борьбі, війні!
Та козаки не повмирали
Три сотні з полку Богуна до бою стали
Прикривали свої війська! Свої війська!
Із возів вали поробили
І військо шляхти стали ждать...
І їх навалу то відбили
А потім стали умирать...
Бо на одного десятеро йшли...
У бій вступали та стояли
І вічний спокій тут знайшли....
І слава їм! І вічний мир!
Ви в пам’яті моїй живі.....
О ти козаче мій кумир
Живи повік! Бо ми живі....

На дворі дощ... він ніжний, теплий,
І хоч гримить і блискає гроза...
На серці сум... Він вічний, темний,
Але скінчиться він, як ця гроза...

Та дощ все більш і більше ллється,
І вже не теплий він, о ні!
Та так життя лише сміється,
І душу палить у тривкім вогні....

Та це пройде: і дощ, і злива,
І сонце вийде з-поза хмар...
І знову серце, як та слива
Та зацвіте... і лишить лише пар...

Той пар з вогню що доля так палила,
Ту мою душу й серденько моє...
Той пар... І лиш сльозу ту не пустила
Про каятя, про це життя своє...

І вийде сонце, лід журби розтане,
І щастя я знайду у цім житті...
Та лиш надія тане й тане...
І пропадаю я в дурнім житті...

Життя втрачає свою цінність,
Життя втрачає людяність, тепло...
Життя моє - це вже не вічність,
Життя це бородьба... добро і зло...

Десь у лісах таких похмурих,
Чи на глубиннах у морях
Сховалось щастя... В затонулих
Містах великих... кораблях...

Його шукаю безнадійно,
Та вже не знаю чи знайду...
І в пошуках таких постійно,
Постійно в русі... я - йду....

Нікому тут я не потрібний,
Немає тут таких людей...
І лиш до тих я так подібний,
Які не мають вже ідей...

Ідей, як жити-нетужити,
Ідей, як вберегти усе...
Усе забуте... та, нежити...
Нежити більш... ну от і все....

Село то гине... Гине і країна...
І всі тікають у міста...
І ті хатиночки - руїна...
І цілі села... Пустота...

А що там є? Да так, нічого...
Пусті хати.... Розваляні хати...
І дожились уже до чого?
До того - правди не знайти....

Села пустують... З ними й ми,
бо лиш село історію всю знало...
І всі пісні... І всю ту правду ми
не знаємо, ламаємо начало....

Начало роду нашого народу,
бо лиш село колись-то розквітало...
А зараз що? Нема того народу...
І все пропало... Все пропало...

І як писав Кобзар старий
"Неначе писанка село"
І знають всі: старий, малий
Що все було... що все було...

А зараз що? нема нічого...
Немає писанків-села...
Житя веде лиш до пустого...
І всіх у місто повела...

Народ вмирає, пісня теж вмирає...
Бо лиш село не забуває
Село вмирає... Більш не має
Всіх тих, хто ще їх пам’ятає...

І розрослися верби і тополі,
На тих полях, де впали вояки,
Бійці УПА... і їх несчасні долі
Нам не забуть, пройшли вони віки...

Ми діти їх, не забувайте,
Що не закінчена війна!
І волю власну захищайте,
І Україну - в нас вона одна!

Не спи народе! Глянь навколо!
До чого ми вже дожились?!
І знов усе іде, як коло...
І вороги вже наші прижились...

І скоро знову горе буде,
І знов підніметься країна!
Історія ніколи не забуде,
Квітучий рай... це - Україна!

Тоді і наш час знов настане!
І повторяється війна!
І більш зненацька ворог не застане!
Повстаньмо браття! Це війна!

І скиньмо владу непотрібну
Вернімо честь померлих вояків
Вернімо славу всім потрібну
Вернімо край незламанних вікі!

І розростуться верби і тополі
На тих полях, де впадемо і ми...
Бійці УПА... та наші долі
Більш не забудуться дітьми!

Сьогодні день, коли її побачу,
Вона всміхнеться, я всміхнусь....
Її обніму... і пробачу
Її за все... і, пригорнусь.....

Мене вона, можливо, не пробачить,
В моїх очах заблискотить сльоза...
Вона її вже більше не побачить,
А у душі моїй гримить гроза...

І знов образа запанує,
І знов пробачення і каяття...
Ніхто нічого не планує...
Ніхто нічого... це - життя....

Коли життя моє зрадіє?
Коли нарешті забринить душа?
"Усе забудь" - душа веліє,
Лиш серце просить неспіша...

"Усе в майбутньому, повір,
Не варто так переживати...
Тебе полюбить, вір не вір
Недовго ранам заживати...

Майбутнє може помінятись,
І поміняється любов...
І доля може насміятись
Та над тобою, знов і знов..."

Ніхто не знає, що то буде,
І чи надовго це, чи ні...
Можливо серденько забуде
Ці почуття, такі гіркі....

І знову день... і знову ніч...
І час пливе у сиву даль...
Присяду тихо і запалю я піч,
І пошукаю свій греаль...

В своїй душі я розберусь,
І розкладу усе я по поличках,
І за життя своє візьмусь
Та розберусь в своїх я звичках...

І щось зміню, а щось залишу,
І серце я закрию від усіх...
І лиш у цю прекрасну тишу
Я зрозумів - життя не сміх...

З життям всі жарти не хороші,
І хоч живем один ми раз
Та ми усі і так, "хороші",
І помилки ми робим раз у раз...

На них життя нас жити вчить,
І щоб ми жили й не тужили...
А ті помилки і ту мить
Ми проживем, чи вже прожили...

Я зрозумів - ніхто не зрозуміє
Для чого він живе на цій Землі...
Греаль загублений... ніхто і не зуміє
Його знайти на грішній цій землі...

На світі тисячі людей,
Мільйони долей і страждання...
І не пролити той лілей,
З такою назвою - кохання....

Кохання вічне, так було і буде...
І серце розриває знов і знов...
Та лиш воно ніколи не забуде,
Це почуття і цю любов...

Живемо раз, і треба нам кохати,
Кохати щиро, від душі,
Кохати треба, не кидати!
І про любов пишу вірші...

Та знов те саме, знов розлука,
І хтось спитає, де вона?
Навіщо же мені та мука?
Мина мене вона, мина....

А може це і не кохання,
А просто підготовка до життя?
Можливо все... Аби страждання
Минуло нас, пішло у забуття...

І день за днем, і рік за роком,
І та хвилина, і та мить,
І ті секунди... ненароком
Мені так хочеться сльозу пустить...

За це життя, за мою долю,
Таку страждальну, непросту...
Десь там, блукаючу по полю,
Чужому полю... лише, ту...

Лиш ту одну я так кохаю,
Лише в віршах описую її...
Та я незнаю... я - страждаю...
Чи не втікти б в далекії краї?

І за моря, і океани,
І за ті села і міста...
Не заживуть в мені ті рани,
Які мені, ти задала....

В хвилини смутку і страждання
В моє життя прийшла вона...
І принесла мені кохання,
Немов той келих білого вина....

Чого раніш її не замічав?
Її прекрасні посмішку та очі...
Її - таку красиву я не помічав...
Хоч в снах приходила щоночі...

Чи буде щось - незнаю,
І хай вирішує сама...
Чи бути разом нам... Та знаю,
Та знаю я, що долю не злама...

Життя іде... кохання не проходить,
І лиш одне ти друже пам’ятай,
Що ця любов так просто не приходить,
Дарує доля нам її, про це не забувай...

І буде горе, біль, розчарування,
Розбите серце наче скло....
Так ти знайдеш своє кохання,
Бо зі всіма таке було....

Ти не один такий, повір,
Багато вже сердець розбито...
А ти хоч вір, а хоч не вір,
Моє також вже сильно бито...

І на обличі усмішка у мене,
А на душі бушує ураган....
І не спинить його, о нене, нен!
Лиш дайте хтось мені наган!

Щоб вбити цю любов в мені,
Щоб зміг нормально жити...
І без цих фраз, і без брехні,
І щоб не "вхлам" нам пити й пити...

Лиш алкоголь вгамовує думки,
Ти забуваєш її очі...
Її слова, поступки... й навпаки,
Звертаєш думи на прекрасні ночі...

На сьогодення думи ти звертаєш,
Не на минуле чи майбутнє...
Мабуть кохання справжнього не знаєш....
Це відчуття - прекрасне, незабутнє...

Забула ти мене, забула...
Не телефонуєш ти мені...
Забула ти усе, забула...
І не потрібний я тобі...

Знайшла когось, я знаю,
Мене і знати ти не хочеш,
І лиш тебе я пам’ятаю,
Та вже нічого і не зробиш...

Да ладно, все я зрозумів,
Ти тільки гралася зі мною,
І вберегти я не зумів
тебе, і все, що зв’язане з тобою...

До тебе більш не підійду,
Мене ти більше не побачиш...
Піду з життя твого... піду..
А ти, я знаю, не заплачеш...

Заради тебе, хоч на все,
За твоє щастя я своє віддам,
За тебе я пройду через усе,
Лиш серце не ламай на пополам....

Жив я колись на цій землі,
Любив одну я до нестями,
І в цьому світі зради і брехні
Ніяк не міг прийти до тями...
Шукав її на сторінках журналів,
Вконтакті я її шукав,
На сайтах різних, і порталів
Все більш і більш переглядав...
Та все це марно... і туман,
Через який її не бачив,
Розвіявся, і не оман,
А правда - я її побачив....
Вівторок... Друга пара...
Заявка в друзі... і,"привіт"
"А ми знайомі?", наче хмара
Насунулась любов, і я пишу "привіт"...
"Та ні по-суті, не знайомі",
А кров у грудях аж кипить...
Та це вона! мені відомі
Її походка, очі і та мить...
І кожний ранок бачилися ми,
Дороги наші часто сполучались...
Іде у коледж мимо... хоч спини!
Скажи усе їй! Та не получалось...
І ось сама у друзі долучилась,
І ці хвилини золоті
Я не забуду... та , напевне помилилась....
Ні, не вона, а доля у житті...
З’єднавши разом - роз’єднала знов,
І нас зробила друзями... і все...
Навіщо подарила ту любов?
Вона мене вбиває... в даль несе..

Живемо раз... Народе зрозумій,
Що Україна в нас одна,
Одна країна! Гине в ній
Козацька, вільна сторона!

І гине люд наш, українці,
І мова наша також гине...
І процвітає рай убивці,
Злодюг! Народ то гине...

При владі москалі уже,
І комуняки теж добрались,
І гірше більш небуде вже!
Ну що народе, вже догрались?!

До вибирались депутатів?
І цим мільйони подарили...
Забрати б все у тих мандатів,
Та ба! Самі ж усе зробили...

І добре тим, у кого є кохання,
І друга половинка в кого є...
Нема ні болю, ні страждання,
Ніхто у душу не плює...

І вони разом, разом веселяться,
І хоч можливо не назавжди все....
Життю радіють, не бояться
Відкритися усім, відкрити всім усе....

І люблять один одного вони,
Немов в раю, їм разом класно,
І всі ці сни, усі ці сни....
Лише одне, прийти нам вчасно...

На місце зустрічі прийти,
ЇЇ обняти і прижати...
Прижати міцно і сказати
"Люблю тебе, не йди, не йди..."

Живемо раз, і це життя одне,
Одне життя, одне кохання...
І ця любов нікого не мине,
Тебе, мене... це все лише чекання..

Чекає доля час для того,
Щоб там когось звести разом...
Але питається, для чого?
Зводить, якщо не буть разом...

І зустрічі ці випадкові,
І перший погляд, і любов...
Всім трохи хочеться любові,
Та не любов це, не любов...

Любов - не статуси вконтакті,
Любов - не так "ходить разом",
Любов - не в марній часу траті,
Любов - назавжди буть разом...

Любов - це чути, "я тебе люблю",
Й не просто так, а від самого серця,
Любов - "і я тебе люблю",
І вся душа без тебе рвеця.....

Весна прийшла, все розцвіло,
Ліси, сади... Життя так забуяло,
Що і в мені щось проросло,
Серденько в мене аж заграло.

Заграло серце, і любов
Заповнила пустоти серця,
І вся душа моя, немов
На волю знов і знову рвеця.

Любов до дівчини і мами,
Любов до рідної землі.
Усе в душі потрібно мати,
Усе в душі, усе з душі...

Весна нас змінить, це я знаю,
І зміниться усе в житті,
І вже не буде цьому краю,
Цим змінам на моїм путі...

Забув би все, та ба, неможу,
Забуть її неможу я...
Вона на ангола похожа,
І жаль одне, що не моя...

І лиш слова "колись" я чую,
Лунають з вуст її, і все...
І я ніколи не почую,
Оті слова... понад усе...

Понад усе хотів почути
з її вуст "люблю тебе",
Та цим словам уже не бути,
Забути все, забуть тебе...

Та все нагадує тебе,
Усе, куди не гляну,
І поруч бачу я себе,
Да ти лиш сипеш сіль на рану...

- Ало, привіт, як поживаєш?
- Да так, нормально, ну а ти?
- І я нормально... час хоч маєш?
- Для тебе можу час знайти...

А далі... сміх, приколи різні,
Вона жартує, я мовчу...
- Чого мовчиш? А де слова, де вірші?
- Вірші сумні, того й мовчу...

- Що сталось? Чо сумний?
Да ладно, не кажи нічого...
- Да я тебе люблю! Ти зрозумій..
От бач, а що сказав такого....

І кожний день, розмови до півночі,
І кожний день, усе таке...
Пусті розмови... лиш ті очі,
Дають надію, от і все...

- І лиш цю тему більш не зачіпай...
- Да ладно, більш не буду...
- Та не обіжайсь і не страждай...
- Тебе ніколи не забуду....

І ще пишу, про це життя,
Своє... якого й сам незнаю....
Про це страждання, це ниття,
І про кохання... з небокраю
Упав би вниз, розбився б я,
Втопився у морях глибоких....
Упав би вниз, без каяття
Упав би я в степах широких...
Та час іде... усе іде...
І лиш кохання не минає...
І лиш твоя любов пройде,
Та, в тебе й так її немає...
Моя любов? Та що вона?
Вона мене лише вбиває...
Зжимає душу... А вона?
Вона мене і не кохає...
Я лишній у її житті,
Лише мішаю їй я жити,
Мішаю їй, мішаю і собі...
Та що ж мені іще робити?
Забуть її? Не можу так,
Нема чого без неї жити...
І хоч сказала б... дала знак,
Що їй потрібний... Нащо жити?

Послання народу від патріота

Ми знищуєм свою країну,
І свій народ, своїх людей,
І мову нашу солов’їну,
І наший світ, цей світ ідей...

Пишу послання я до вас,
До вас, народе України,
Вставаймо люде, бо до нас,
Вже гинули сини країни!

Чиїсь батьки, чиїсь сини,
Вмирали за майбутнє наше,
За наше з вами... з сивини,
Спостерігає люд... не краще,

Не краще зараз нам живеться,
Та як колись боролись ми,
Да так і зараз, доживеться
Народ наш, до борьби, війни...

Тоді згадаєш ті роки,
Коли до влади їх пустили
Тих москалів... і ті віки,
Як ви самі, таких як я, гонили...

Безнадійна любов... Да, знаю таке..
І доля мені подарила кохання...
Любов - почуття нелегке...
Безнадійне, невзаємне кохання.....

Сподівання - це все, що я маю...
І лиш сподіваюся я на одне,
Напевне не зря я страждаю...
Напевне вона мене не мине....

Вона кохає його, мене не кохає,
Лише друзі я з нею, і все...
Любов нас постійно чомусь-то минає,
Минає любов, і в даль нас несе...

Придурок я, нічого і не зробиш,
Люблю її, незнаю і чому...
Та вже нічого не поробиш,
Її люблю, її одну...

Пишу для неї і про неї,
Про неповторну ту її красу,
Красу, неначе у лілеї,
Таку прекрасну і просту.....

Про її усмішку, про очі,
І лише нею я дишу....
І сниться все мені щоночі,
Все це, про що я тут пишу.....

Друзі, це слово безмежне,
Без друзів немає життя,
І хоч не все від них залежне,
Та це життя, це все життя....

І хоч проблеми в нас були,
Менти не раз чіпали,
В розборки влазили завжди,
І драк ніколи не минали...

Та нам проблеми - не проблеми,
Живемо далі, от і все,
Залишимо, в минулому, усе ми,
Життя іде, і щось нам там несе...

Несе, чи горе, біль чи радість,
Кохання, щастя, сльози, сміх,
Лиш друзі, в горе чи у радість
Залишаться разом у бідах всіх....

Вернулась... навіть і незнаю,
На день, на місяць чи на рік...
Я сильно так іі кохаю,
В свої роки, в свій юний вік...

Я плани будквав, я мріяв,
Що завжди будемо разом,
Та вітер думи всі розвіяв,
Сказав: " Не бути вам обом....

Тебе вона не любить, знай,
Забуде все, тебе забуде...
І лиш одне ти пам’ятай,
"Люблю" немає і не буде...

І лиш слова, пусті слова,
Лунатимуть, не про кохання,
Про дружбу скаже лиш вона,
І знов біда, і знов розчарування....

Да ти терпи, терпи юначе!
Забудь її, забудь, не згадуй...
Вона ж згадає і заплаче,
Її ти душу більш не радуй...."

Та вітрові скажу: "Верни,
Верни усе, і будь що буде....
Мені і так хватило вже біди,
Можливо більш і не забуде...

І будем разом, хоч на мить,
На день, на місяць чи на рік,
Любов її можливо спить,
В її роки, в цей юний вік...."

Я пам’ятаю вас, героїв,
Борців за волю України,
Про тих, відправлених конвоїв,
За межі власної країни...

Упавших в полі, у лісах,
І знищених синів Вкраїни...
І в материнських тих сльозах,
Що плачуть з долі Батьківщини...

Та наш народ забув про них,
Про тих відважних вояків,
І лиш у пам’яті батьків сивих,
Живуть вони, до цих років....

Живуть вони і в пам’яті моїй,
Їх імена, і подвиги, і справи,
І воювали не на стороні чужій,
І всі вони достойні слави!

Вчорашній день... і знов обіди...
І біль, і горе на моїй душі...
незнаю навіть, що мені робити...
Тому я знов пишу вірші...

Вірші сумні, і це я знаю,
А може так, як і моє життя?
Сумне, сумне до небокраю,
І знов пишу "похоже на ниття"....

Немає слів, щоб описати,
Все те, що робиться в душі моїй....
Комусь так хочеться спитати,
"Чому то ти такий сумний?"

Я розповім, що вчора сталось,
Багато слів не треба, лиш,
Мені на хвильку показалось,
Що не потрібний їй, залиш...

Залиш її, не лізь в її життя,
Та я не можу, серце просить,
Останій раз, останнє каяття,
Та лиш, нічо вона не зробить....

Не зрозуміє і на мить,
Як сильно я її кохаю,
Й моє кохання ще не спить,
Лиш поруч бути я бажаю....

І без цих криків, без образ,
Без тих дзвінків, без вибивання...
Але все чую я, раз у раз,
А хочеться лише кохання....
Лише кохання.....

І новий вірш, і про кохання,
Про почуття, немов в раю...
Коли я чую її дихання...
Коли поруч з нею я стою....

Коли удвох сиділи ми на лавці,
Коли удвох через все місто йшли,
Коли рука в руці, і пальці в пальці,
Коли любов свою знайшли...

Коли розмови аж до ранку,
Коли в ВК тебе зловлю,
Коли СМСка твоя зранку,
Коли щось радісне тобі роблю...

Коли рядків цих написання,
Коли тебе я так люблю,
І новий вірш, і про кохання,
Про почуття немов в раю....

Дааа... Життя іде.. і ми ідем..
Ідем в життя... Ідем з життя...
Та ні, з життя ми всі пливем...
Ми всі пливем у забуття...

І без кохання... і без тебе,
Життя таке і не житя...
Ти думаєш лише про себе,
Моє життя похоже на ниття....

Та я тримаюся, я сильний,
І час з життя чекаю я...
Коли комусь я стану милий,
Таке чекаю я життя....

Кому потрібен я, кому?
Тобі? тобі я не потрібний...
Скажи мені одне, чому?
Чому тебе я так не гідний?

Пишу я знов, і знов для тебе...
Пишу рядки я про любов...
Пишу з душі, пишу від себе,
І повторяюсь знов і знов...

Уже й не знаю, що писати,
Усе написано давним-давно...
Та я пишу, і будуть всі читати,
Про те, що нам обом дано...

А що дано? Да так, нічого...
Пусті слова лиш, от і все...
А може і дано? Але, для чого?
Щоб потім й так забуть усе?

Забудеш ти, лиш я запам’ятаю,
Ту мить, коли гуляли ми удвох...
Та я ж тебе і так кохаю,
Любові нам хватило б на нас двох....

Та що любов? А де взаїмність?
Нема такої в тебе на душі...
А може ще появиться? На це надіюсь...
Що більш не будуть ці сумні вірші...

Що радість буде, щастя... та дарма...
Дарма надіюсь... краще вже не буде....
Дарма пишу оці вірші... дарма...
Твоє же серце їх забуде...

Забуде їх, забуде і мене...
Забуде все, рядки ці про любов...
Та з серця мого ти не витягнеш себе...
І я пишу, пишу я знов і знов...

УПА - відважні вояки,
Вони боролись за Вкраїну,
І я би влився залюбки,
У їх ряди... і до загину...

УПА - було таке колись...
Нажаль забули ми сьогодні,
А нам казали же батьки, молись...
За тих хто згинув в дні скорботні....

А зараз ми і не згадаєм,
Про тих відважних вояків,
І лиш ліси, десь там за гаєм,
Згадають славу тих років......

Я знов сумний, нічого і не зробиш...
Життя таке... Сумні вірші....
Мені ти навіть не подзвониш....
І біль... І горе на душі...

А я, дурак, дзвоню до тебе,
Прошу про щось, та все дарма...
Та промовляю сам до себе,
Що недарма, що недарма....

Чого ж то доля нас звела?
Щоб посміятись наді мною?
Чого ж вона тоді зрекла,
Усе, що зв’язане з тобою?

А що між нами? Та нічого...
І знов душа моя гірка....
Усі слова зведуться до пустого...
Лише одне, моя любов палка....

І все для тебе, все для тебе,
Моря, ліси і шум вітрів...
Усе дарю тобі від себе....
Усе... й не треба більш дарів....

Тебе любив... нічого не поробиш...
Любов від серця... і люблю...
Мене, я знаю, ти не любиш...
та я прошу тебе, молю!

Не забувай про мене, пам’ятай,
Що я тебе ніколи не забуду...
Та я скажу, хоч ти і знай,
Любить тебе я завжди буду...

І все для тебе, все для тебе...
Моє єство, мої вірші...
Усе дарю тобі від себе...
Усе тобі... усе з душі...

Нема думок... Нема про що писати....
Про все і так написано давно...
А нам читати і читати,
Ті самі думи, так дано....

Телефон. Дзвінок. Мовчання...
у відповідь лише гудок....
Життя моє - одне розчарування,
Чом не напитися разок?

Та щоб забути все! Забути!
Хвилини смутку і журби....
Забути все! І потонути,
І понестись! Але, куди?

Туди, де любляча людина?
Нема такої на землі! Нема!
Але горить одна жарина,
і та, поволі, догора....

І день то видався негожий,
Обід одних припас мені....
Але й на інші дні він схожий,
Останні дні усі в журбі...

Мене покинула й сказала,
Що все було б не назавжди...
Вона мене і не кохала....
Та я прошу, не йди! Не йди...

Але нічого не змінити....
І ці рядки пишу тобі...
Я постараюсь далі жити....
Та вже самий, на самоті.....

Скажи, чого не любиш ти мене,
Чого життя таке несправедливе?
А я скажу, як я люблю тебе,
І що життя у нас брехливе...

На кожнім кроці зрада і брехня,
На кожнім кроці біль, страждання....
Та найсильніше почуття,
Що є для мене - це, кохання....

Та тільки ти мене не любиш,
А як же я хотів сказать тобі,
Та ти зі мною тільки дружеш,
І серце знов моє в журбі.....

Нема любові, і не буде...
Про мене забуваєш знов і знов...
Нема дзвінків, і серце вже забуде,
Прекрасне почуття, під назвою "любов"...

Та я чекаю, час безмежний,
І відповідь почую я колись....
Та вся душа моя летить за межі,
І я скажу тобі, молись, молись....

Життя без тебе - не життя,
Та вічність жити ми не будем,
Воно похоже на ниття,
Та скоро все це ми забудем...

Забудеш все,і ці вірші,
Не прочитаєш ти ніколи,
Співа душа моя пісні,
Незнаю навіть це відколи...

Відколи я пишу вірші,
Відколи так тебе кохаю....
І рвеця все в моїй душі,
Тебе обняти так бажаю....

І хоч далеко ти, далеко...
І, може, ти гуляєш з ним,
Та ти лети, лети лелеко!
А я залишуся на цій землі один....

Ну все... Завершую свої рядки...
І щастя я тобі бажаю....
І пам’ятати буду я тебе завжди,
І щоб ти знала, я тебе кохаю!!!

І як живеш, ти, у такій країні,
Де знищили вже майже все....
Проснися, й глянь на ці руїни,
І як тепер вернути нам усе...

Де владу сахопили посіпаки,
Московські пси і люті вороги,
Де владу сахопили комуняки,
Сини жидів біди нам принесли....

Де наш Хмельницький, де Мазепа,
Де України вірнії сини?
Де наш Шухевич і Бандера,
ну де вони... ну де вони...

Нема вже їх... но їх діла
Живі, живі вони донині,
І хоч пройшли вони літа,
Но ми, сини їх, вірні Україні!

Ми ще живі, ми ще живі!
І будем битись до загину...
І голови ми покладем свої,
За честь, за славу, за вкраїну!

Та мало нас таких на цій землі,
Всім краще " вийти із води сухими",
Бо їм начхати, чи жиди, чи москалі,
Й надалі правитимуть ними...

Ми й так по вуха у багні,
Що гірше вже й не може бути,
Вже краще нам загинуть у війні,
Та схаменіться ж ви, нарешті люди!

І вже назад не буде вороття,
Й сини забудуть нас навік...
Хай ми підем у забуття,
Та справи наші житимуть повік!!!

Тебе я бачу в своїх снах,
І в них до тебе я звертаюсь,
Та наганяє біль і страх,
Та мить, коли з тобою я прощаюсь...

А наяву тебе я бачу рідко,
І час спливає, і летить,
Та на душі становиться так гірко,
Коли приходить розтавання мить...

І ми пішли, у різні боки,
У різні села та міста,
Та не забудуться ті кроки,
Якими доля нас звела....

А ми ж зустрілись випадково,
Хоча... а може це й не так?
Ти посміхалась знов і знову,
Для мене був це ніби знак....

До бою кличе Україна,
До бою, брате, вже пора вставать,
І щоб не вмерла Батьківщина,
Вставаймо брате, досить спать!
За що боролась Україна?
За що боролись козаки?
За волю, правду, що для всіх єдина,
За землю нашу згинули вони....
А ми? А ми живемо у неволі,
І поневолені людьми,
Та на терпілись ми доволі,
Пора нам, брате, скинуть кайдани!

Не знаю, чом я думаю про тебе,
не знаю, що мені робить,
та знаю я, і знаю я для себе,
що я не зможу так життя прожить....
Та я живу, і маю я надію,
що все колись налагодиться в нас,
я знаю це, я знаю і я вірю,
не буде зрад в нас і образ.....
І будем разом - я з тобою,
і вся душа моя бринить,
та я не знаю, що робить з любов'ю,
не знаю, що мені робить.....