Вже рідше й рідше я пишу вірші....
Вже задовбався я так жити....
Усе не так в моїй душі....
Та починаю я вже пити...

Коли я п’яний - я людина....
Яка без маски скаже все....
І хоч яка гірка краплина
Але це правда... так усе...

В той час її я забуваю,
І весь прчинений той біль...
В той час одне лиш пам’ятаю,
Життя мої гірке як сіль...

Вже й про любов писати перестав,
І вже не ті вірші, не про кохання....
А ті вірші, що я писав
Спалив би я.... і це страждання...

І кожна сварка - я знов п’яний,
Щоб не заплакати мені....
І кожна сварка - знову п’яний.....
А що ж іще робить мені???