Забув би все, та ба, неможу,
Забуть її неможу я...
Вона на ангола похожа,
І жаль одне, що не моя...

І лиш слова "колись" я чую,
Лунають з вуст її, і все...
І я ніколи не почую,
Оті слова... понад усе...

Понад усе хотів почути
з її вуст "люблю тебе",
Та цим словам уже не бути,
Забути все, забуть тебе...

Та все нагадує тебе,
Усе, куди не гляну,
І поруч бачу я себе,
Да ти лиш сипеш сіль на рану...

- Ало, привіт, як поживаєш?
- Да так, нормально, ну а ти?
- І я нормально... час хоч маєш?
- Для тебе можу час знайти...

А далі... сміх, приколи різні,
Вона жартує, я мовчу...
- Чого мовчиш? А де слова, де вірші?
- Вірші сумні, того й мовчу...

- Що сталось? Чо сумний?
Да ладно, не кажи нічого...
- Да я тебе люблю! Ти зрозумій..
От бач, а що сказав такого....

І кожний день, розмови до півночі,
І кожний день, усе таке...
Пусті розмови... лиш ті очі,
Дають надію, от і все...

- І лиш цю тему більш не зачіпай...
- Да ладно, більш не буду...
- Та не обіжайсь і не страждай...
- Тебе ніколи не забуду....