Осінь... час дожджливий...

Повсюди грязь і хляпота....

І я весь день якийсь мінливий,

Душа пуста... Ех ляпота!

Таке прекрасне відчуття

Коли в душі твоїй спокійно,

Коли солодкий мед життя

Ти випиваєш як снодійне...

Ті люди пропадають в суєті

тих безкінечних справ...

А другі тонуть і пустоті

Свого життя... як ти не прав!

Не прав ти про життя моє,

Нічо не знаєш, а вже судиш.

Не прав... дивися на життя своє,

А то про себе геть забудеш...

Загубиш ти себе в імлі,

і імлі безмарного чекання.

І вже не ті, уже не ті

Мої рядки, не про страждання....

Хоча є капелька гірка,

Та лиш від того, що далеко

Любов моя, коханая моя,

А ти лети, як та лелеко...

Спочатку ти мене вбивала,

Труїла душеньку мою,

І кров мою ти випивала,

Тож загубила доленьку свою...

А я щасливий, я щасливий,

Бо я знайшов її одну,

Одну кохану, не зрадливий

Той сон, де я її люблю...

Забудь про мене, більш не згадуй,

Бо вже назад не повернуть...

І вже бажання не загадуй,

Бо вже разом нам більш не буть...

У мене сонце є кохане,

Прекрасна дівчина моя...

Її люблю! І не розтане 

лиш вічна та любов моя!